Відлуння минулого: Радомишль як центр уніатських традицій

У 1895 році в повітовому Радомислі відзначали урочистості, присвячені знаковій події – 100-річчю від моменту, коли Правобережна Україна приєдналася до Російської Імперії і Радомисль отримав статус міста. Однак ці святкування були зосереджені не на цьому, а на іншому важливому аспекті: скасуванні уніатства в зв'язку з включенням регіону до складу Росії.

Сучасне розуміння історичних подій, пов’язаних з розподілом України між агресивними сусідами, значно відрізняється від того, як це сприймалося в радянські часи, коли такі ювілеї були б відзначені зі всією властивою тим епохам помпезністю. Зараз, без жодної зловтіхи, слід відзначити, що уніатська греко-католицька церква реабілітована і має право на діяльність в Україні, поряд з усіма іншими релігійними конфесіями. Варто підкреслити, що Радомисль був резиденцією уніатської митрополії близько п’яти десятиліть — історичний факт, який, незважаючи на нещодавні ідеологічні конфлікти, заслуговує на належну увагу.

Після Андрусівського миру 1667 року, за умовами якого Київ перейшов під владу Росії, спроби греко-католиків зберегти свою резиденцію в "матері міст Руських" зазнали поразки. У 1746 році уніатська митрополія обрала Радомисль — маленьке містечко, що знаходилося майже на кордоні з Росією, як своє нове місце перебування. Це рішення, очевидно, було вплине на його вплив на Лівобережжя.

Радомисль підходив для розміщення митрополії також і з інших причин. Тут були достатні приміщення для адміністративних функцій митрополії — приміщення колишнього замку на високому пагорбі над річкою Мика. А традиції церковного управління в цьому місці мали глибокі корені, адже з давніх-давен це поселення було власністю православної церкви і зокрема Києво-Печерської лаври.

У 1682 році лаврські землі навколо Радомисля були секвестровані королем Польщі Яном III Собеським і передані в управління уніатам. У королівському декреті йшлося про те, що ці території дійшли до "стану великого запустіння" без належного догляду. Проте уніатська митрополія не поспішала з поселенням в Радомислі, і містечко залишалося в оренді ще кілька десятиліть.

З приходом Атанасія Шептицького на митрополичий престол у 1723 році, інтерес уніатів до Радомисля зростає, і невдовзі місто стає престольним місцем української греко-католицької церкви, а уніатські митрополити постійно перебувають тут.

На той час православ’я в повному обсязі було витіснене. Церкви швидко перетворювалися на уніатські, оскільки, отримавши контролю над лаврськими володіннями, митрополія впровадила свої порядки. Наприклад, назва Потіївки походить від імені одного з найактивніших прихильників унії, митрополита Іпатія Потія, який, як вважається, мав там свою резиденцію.

Уніати бралися за справу створення уніатства серйозно і з відповідальним підходом. Історичні джерела свідчать про те, що більшість церков на Радомишльщині були збудовані, реконструйовані або відновлені саме в XVIII столітті, під час перебування тут уніатської митрополії. Це стосується, зокрема, Михайлівської церкви у Веприні (1721), церкви Різдва Богородиці у Вишевичах (1726) та численних інших храмів.

Кафедральною церквою уніатських митрополитів став Свято-Троїцький собор у Радомислі, збудований у 1730 році на місці попередньої православної церкви, яка згоріла. Митрополія також почала будувати новий мурований собор у своїй резиденції, і в 1783 році митрополит Іасон Юноша-Смогоржевський заклав його перші камені на міській площі.

Крім того, в Радомислі було засновано чоловічий монастир та відкрита духовна семінарія. Припускають, що в ті часи під містом була прокладена мережа підземних ходів, що з'єднували всі уніатські установи і виходили за межі міста.

У 1746 році (за деякими джерелами, у 1762) в Радомислі була створена консисторія — орган, що виконував адміністративні та судові функції, відповідальний за управління майном, метричними справами, а також розгляд деяких злочинів, пов’язаних із релігією та церквою, включаючи віровідступництво.

Радомисль став платформою для проведення уніатських церковних соборів і синодів, куди з'їжджалися делегації з усіх єпархій. Тут проходили рукопокладення і висвячення єпископів та священиків, і, мабуть, жодне інше місце за всю свою історію не бачило стільки впливових гостей.

У 1783 році митрополія святкувала урочисте святкування монарших іменин, на якому були присутні такі важливі особи, як коронний гетьман К. Браницький, воєвода Руський Ф. Потоцький та папський нунцій у Польщі Р. Косцішевський. Загальна кількість гостей сягала 115 осіб.

Присутність митрополитів Греко-католицької Церкви в Радомислі сприяла його розвитку та розбудові. У самому містечку та його околицях функціонували папірня, тартак, гамарня, рудні, гути, кузні, броварня, цегельня, млини та інші промисли. Тут також діяли корчма та постоялий двір. Не дивно, що багато історичних джерел відзначають піднесення Радомисля в XVIII столітті.

Цей розвиток відбувався під митрополитами Флоріаном Гребницьким (1748-1762), Пилипом Володкевичем (1762-1778), Левом Шептицьким (1778-1779) та Іасоном Смогоржевським (1779-1788). Лев Шептицький і Іасон Смогоржевський знайшли свій вічний спочинок у Радомислі. Останнім митрополитом, що мешкав тут, був Теодосій Ростоцький (з 1788 року), який після захоплення Лівобережжя Росією та скасування уніатства був інтернований у Петербурзі, де й помер.

Спроби уніатської митрополії закріпити свою присутність на українських землях виявилися безуспішними. Гайдамаки, які виступали проти шляхетських порядків, вважалися найпершими ворогами уніатів. У 1750-х роках Радомисль зазнав кількох нападів гайдамацьких загонів під проводом таких лідерів, як І. Подоляка, С. Письменний, А. Лоханка, І. Карандаш та Р. Колодка. Їх гнів був спрямований проти уніатської церкви та її керівництва, і під час Коліївщини багато повстанців опинилося в тюрмах консисторії.

Незважаючи на все це, митрополія почувалася в Радомислі не в повній безпеці. Після нападів гайдамаків у 1751 році була створена міліція для захисту. Однак в другій половині XVIII століття російська військова сила, що прибула під приводом придушення селянських бунтів, почала проявляти інтерес до Правобережжя. Як результат, Радомисль і його уніати потерпіли від розбійницьких нападів загонів князя Мещерського, генерала Кречетнікова та полковника Фадєєва. Повернення православ’я в Радомислі стало неминучим після російського загарбання в 1795 році.

Однак не всі церкви в Радомишльщині були швидко приведені до православ’я. Деякі уніатські громади ще певний час зберігали свої традиції. Благочинним усіх греко-католицьких церков Київської губернії був священик церкви в Чоповичах (сучасний Радомисльський район). Тільки в 1839 році, за його сприяння, уніатство в цих парафіях приєдналося до православ'я. До речі, церкви в Моделеві, Заньках, Борщеві, Горбулеві та кілька каплиць у різних маєтках стали православними, що стало символом завершення становлення православ'я на Радомишльщині.

Радомисль. Краєвид на собор і стару церкву. Фото початку ХХ століття.

Незважаючи на всі спроби стерти цю сторінку з історії Радомисля, в місті до сьогодні збереглися архітектурні пам’ятки, збудовані уніатами, такі як будівля школи № 5 та Будинок культури. Відголоски минулого й досі нагадують про себе через таємничі підземелля, які періодично виявляються в міських околицях. З покоління в покоління побутує народна назва «капличка», яка зберігає пам’ять про розташування головного уніатського храму.

Уніатське минуле також має своє відображення в родоводах деяких відомих земляків, таких як Незабитовські, Соколовські та інші. Таким чином, етап уніатства залишив свій слід у пам’яті міста і його жителів, адже він формував багатий історичний контекст Радомисля.

Газета «Зоря Полісся», 22 грудня 1993 р

Читайте на тему: Історія Радомишльської синагоги: втрачена перлина єврейської культури

Відлуння минулого: Радомишль як центр уніатських традицій

Свято-Миколаївський собор у Радомишлі: велична історія крізь віки