Від давнього Мичеська до сучасного Радомисля

Історія Радомишля має безліч невідомих моментів, і поки що одна з найбільших білих плям стосується дати його заснування. Цей населений пункт отримав свою поетичну назву, яка викликає безліч тлумачень, адже звучання «Радомисль» містить у собі елементи радощів, роздумів та промислу.

Існує багато легенд, які пояснюють витоки цієї назви. Найбільш популярною є історія, вперше зафіксована у 1852 році в описі Київської губернії автором І. Фундуклеєм. Вона розповідає про те, як жителі зруйнованого ординськими військами Мичеська зібралися на раду, щоб визначити своє подальше життя. Вирішивши захистити себе від нападів завойовників, вони обрали новий, більш безпечний місце для проживання — лівий берег Мики. Таким чином, «радісна мисль» про заснування нового поселення відродилася, що і призвело до появи Радомисля.

Крім цієї легенди, є ще припущення про те, що тут на проводилася велика князівська рада, яка також працювала над об'єднанням сил для боротьби з завойовниками.

Мовознавці висловлюють гіпотезу, що назва могла походити від особи на ім'я Радомисло, адже подібні топоніми можна знайти не лише в Україні, а й в Польщі та Чехії.

Дивно, але на карті України XVII століття, створеній Г. Бопланом, Радомишль позначено як «Радомиськ». Можливо, це була просто помилка, однак така назва звучить знайомо, адже може означати «рядом з Мицьком».

Справжнє походження назви Радомишля залишається окутаним таємницею, і його детальне розуміння можна досягти тільки знаходженням документальних підкріплень. В першу чергу, необхідно встановити точну дату заснування цього населеного пункту.

Дослідники історії регіону зазвичай відносять виникнення поселення до XIII-XIV століть, пов'язуючи його з переселенням населення з інших місць на лівий берег Мики внаслідок завоювань зі сходу.

Перший спалах спустошливої навали Золотої Орди стався у 1240 році, коли багато поселень, у тому числі і стародавній Мичеськ, зазнали руйнувань. Згодом Литовське велике князівство, користуючись міжусобицями в Русі та Орді, почало свої експансіоністські походи. У 1320 році литовські війська тимчасово захопили Київщину, відновивши агресію до 1362 року, коли Київське удільне князівство, до складу якого входив Мичеськ, стало частиною Литовської держави.

У 1390 році князь Київський Володимир Ольгердович підписав грамоту, що підтверджувала дарування сквирському князеві Юрію Івановичу ряд населених пунктів. У тексті грамоти зазначено:

“Володимир Ольгердович князь Київський повідомляє, що:
Юрій Івантич зі Сквири, його земля зазнала великих спустошень від татарських ворогів, тому просив нас підтвердити його володіння і дати оселення при замку:
Двір Соломець у Києві та землю Святошицьку з усіма їх данями…
Це все, що предки дали, йому підтверджуємо:
Славов з усім набрестинцем і Мицько при Тетереві, Рудню і Кочеров з усім, Велицю, Охотов, як те мав і землю Святошицьку, як колись тримав його предок Роман…”

Таким чином, у документі фіксується існування Мицька в 1390 році, в той час як Радомисль навіть не згадується.

Новообраний власник Мичеська, князь Юрій, був нащадком половецького князя Тугорхана, тестя Великого князя Київського Святополка. Юрій Іванович є правнуком Тугорхана, а згадуваний князь Роман – його онук. Незадовго після цього, у 1455 році, князь Київський Олелько Володимирович підтвердив право володіння цими землями вже синові Юрія, Михайлу.

Оскільки грамота Володимира підтверджує спадщину, що належала Роману, аргументи істориків щодо сумнівності акту дарування Мичеська Києво-Печерському монастирю (лаврі) в 1159 році, зокрема за заповітом Юрія Долгорукого, видаються цілком обґрунтованими. По-перше, на той момент князь Андрій ще не контролював Київщину, отже, і не мав права дарувати навколишні маєтності. По-друге, це твердження суперечить факту, що Мичеськ перебував під контролем князя Романа та його нащадків, які продовжували володіти цими землями.

Персоналія Андрія Боголюбського має велике значення для нашого регіону. У історичних документах земля Мичеська зазначається як материзна (спадщина з боку матері) від його бабусі Катерини, яка, як стверджують джерела, планувала поховати князя Андрія на цій території. Цей факт свідчить про те, що поселення в Мицьку, де розташований Радомисль, могло бути значно старішим, ніж традиційно вважається літописна дата 1150 року.

Після укладення Люблінської унії в 1569 році, внаслідок чого виникла польсько-литовська держава, Радомисль з'являється в переліку маєтностей лаври як невеличке містечко, і до нього додаються п’ять сусідніх малих сіл, п’ять селищ, три присілки, два двори, а також різні рибні ловлі, перевози та млини на ріках Тетерів і Мика, і навіть сім рудень та чотири гути, включно з поташнями.

Таким чином, час заснування Радомисля слід умовно відзначати в XV-XVI століттях, коли ці землі входили до складу Литовської держави. Зазначимо, польська експансія на Волинь і Київщину почалася ще в XIV столітті, тому немає нічого дивного в тому, що мовознавці пов'язують назву Радомисль із польським походженням. Це підтверджують й назви подібних місць, які існують в Україні та Польщі, як, наприклад, Радом у Польщі, відомий раніше як Радоль або Радомель.

До того ж, дати заснування названих «однофамільців» Радомишля відомі. Радомисль Велький був заснований у 1581 році (додаток «Велький» був доданий лише в 1907 році), а Радомисль поблизу Луцька вперше згаданий у 1545 році. Отже, в польсько-литовських джерелах слід шукати більше точних відомостей про історію території.

Що стосується потенційних причин утворення Радомисля як оплоту від завойовників, то така потреба була наявною і в період Литовської держави. Налагодивши стосунки з Золотою Ордою, Литва, тим не менш, почала страждати від нападу кримських татар. Спустошливі походи під проводом Менглі Гірея на Київщину відбувалися в 1482, 1489, 1497, 1502, 1503 роках, а пізніше — у 1511, 1515, 1527 роках.

З метою захисту від цієї агресії укріплення — замки — почали зводитися в містах. Історичні джерела підтверджують наявність такого замку і в Радомислі, адже його спорудження в 1582 році стало основою для виникнення Радомисля як населення. Назва нового замкового поселення поступово збігалася з розвитком містечка.

Замок Радомисль було засновано Печерською лаврою на землям, що належали їй. Королівською грамотою 1579 року було надано дозвіл архімандритові лаври Мелетію Хребтовичу збудувати місто і замок між селищами Вишевичі, Чудин, Забілоччя, Воробієвичі та іншими пустками «над рікою Тетеревом на городищі, під яким Мика впадає в Тетерів». У 1584 році представник Печерського монастиря Сильвестр Єрусалимець наказав уряднику Радомисля, Гордію, дотримуватися давнього звичаю сплати Кирилівської медової податі, що збиралася в Потетерев’ї в день святого Кирила. У 1593 році Радомисль уже згадувався в переліку маєтностей лаври, що перебували під управлінням архімандрита Н. Тура.

Малюнок Радомисльського замку, зроблений художником І.Драгуном за реконструкцією, згідно із стародавніми описами, історика Л.Тимошенка.

На рубежі XVII-XVIII столітть позиції Лаври на Правобережжі зазнали значного послаблення. Унаслідок цього їхні маєтності залишилися без належного управління та догляду. Королівські декрети спочатку передали ці землі уніатським митрополитам, які, в свою чергу, почали їх здавати в оренду різним управителям. Серед орендарів радомисльського маєтку в цей період можна зустріти імена шляхтичів, таких як Рибінські, Подлевські, О. Рудницький, С. Шумлянський, К. Стецький та С. Вишнопольський. В деяких джерелах повідомляється, що у середині XVII століття володарем Радомисля був знаний магнат А. Кисіль.

За тих часів замок виконував не лише оборонну функцію, а й був адміністративно-територіальною одиницею. Управління замком здійснювалося довіреною особою власника, яка відповідала за місцевих селян з околиць, організовувала оборону та податкові збори. Селяни виконували різні повинності на користь замку, зокрема сплачували данину натурою і грошима: від 30 до 60 грошей, 1-2 відра меду, а також обробляли прилеглі землі та підтримували дороги в належному стані.

Замок був споруджений на високій кручі над річкою Мика, охоплюючи територію сучасних вулиць Міськради, Мало-Житомирської, Чорнобильської та Базарного провулка. Навколо нього розташовувалося селище, яке було огороджене палісадом із загостреними угорі дубовими стовпами, а також оточене ровом та земляним валом з дубовим частоколом. У п’яти кутах цієї огорожі зводилися бійничі башти для спостереження й захисту від ворогів. В'їздна дорога до замка проходила приблизно через теперішній Шкільний провулок. До Радомисля можна було потрапити через дві брами: одну між зовнішнім частоколом та валом, а іншу — безпосередньо до внутрішньої огорожі замку. Міст через рів сполучав ці дві брами, що вказує на досить ефективну оборонну структуру замкового поселення за тогочасними мірками.

Таким чином, наявність замку сприяла розвитку Радомисля, надаючи йому стабільності в порівнянні з сусіднім розореним містом Микгород. І, справді, Радомисль згодом зростав у значенні, ставши через два століття містом — адміністративним центром великого повіту. Натомість Микгород перетворився на невеличке село. На середину XIX століття в ньому було всього лише п’ять домів та близько двадцяти мешканців. Відтак, у 1960-х роках це село зникло з реєстрів, увійшовши до складу Радомишля. Сьогодні Микгород існує в пам’яті у вигляді вулиці, зберігаючи для наступних поколінь свою давню історичну назву.

                                                                                                                                                                            Газета «Зоря Полісся», 2 липня 1994 р.