Радомисль під владою уніатської церкви: період розквіту XVIII століття

Кінець XVII століття в українській історіографії називають Руїною — часом занепаду державності, знелюднення та спустошення багатьох регіонів України внаслідок тривалого збройного протистояння. Радомишльщина не була винятком: як свідчить грамота короля Яна ІІІ Собеського від 1682 року, ці землі "без охорони й догляду прийшли у стан великого спустошення".

Становлення уніатської влади

Хоча за "Вічним миром" 1686 року Радомисль у складі Лівобережжя відійшов до Речі Посполитої, ситуація залишалася нестабільною. На межі XVII-XVIII століть тут владарювали козацькі повстанські загони Семена Палія, час від часу влаштовували вилазки гайдамацькі ватаги. У 1711 році Київщина потерпіла від чергового нападу татар.

Уніатська церква, якій король передав ці землі ще в 1682 році, змогла по-справжньому господарювати тут лише через півстоліття. За реєстром 1682 року в Радомислі було 160 дворів, а в 1714 році — лише 14, що яскраво демонструє масштаби спустошення.

Після політичної стабілізації, у 1746 році в Радомислі облаштувалася консисторія — керівний адміністративний і судовий орган уніатської церкви. Місто стало резиденцією митрополитів Греко-католицької Церкви, місцем проведення церковних соборів і синодів, центром висвячення єпископів та священиків.

Економічний розвиток

Резидування митрополитів всіляко сприяло розвитку Радомишля. У містечку та його околицях діяли:

• Тартак (лісопильня)
• Гамарня (металоплавильне підприємство)
• Броварня та винокурня
• Цегельня
• Папірня
• Рудні та гути (склоробні виробництва)
• Кузні та млини
• Поташеві та смолокурні промисли

Радомисль містився на важливому транспортному і торговельному шляху, що вів з Європи до Києва, що сприяло активізації торговельних зв'язків.

Рудництво і металургія

Особливо розвинутим було рудництво — видобуток болотної руди та виплавка заліза. Руду копали у заплавах Тетерева, Мики, Сухарки. Історичні джерела згадують численні рудні на Радомишльщині: Городецька, Кичкирівська, Кримська, Вепринська, Макалівська, Вирва, Облітківська, Заньківська, Лутівська та інші.

Болотна руда залягала неглибоко і містила 30-50% заліза. Металоплавильне підприємство Радомишля в документах XVIII століття згадується як гамарня. За відомостями 1785 року, оренда гамарні приносила митрополії 2500 злотих.

Інші промисли

Поташевий промисел забезпечував виробництво поташу, який застосовувався при відбілюванні й фарбуванні тканин, у миловарінні та виробництві скла. Вироблялися також дьоготь і деревне вугілля.

Поташ постачався на місцеві склоробні виробництва – гути, серед яких відомі Гута Забілоцька і Гута Потіївська. Ці назви збереглися донині, як і назва села Поташня.

Щодо функціонування Радомишльської паперової мануфактури, заснованої ще 1612 року архімандритом Києво-печерської лаври Є. Плетенецьким, історики не мають одностайної думки. Деякі дослідники (І. Огієнко, Л. Тимошенко) припускають, що вона діяла й у XVIII столітті.

Церковне будівництво

Історичні джерела свідчать, що більшість церков на Радомишльщині були закладені, збудовані або відновлені саме у XVIII столітті, в період перебування тут уніатської митрополії:

• Михайлівська церква у Веприні (1721)
• Церква Різдва Богородиці у Вишевичах (1726)
• Свято-Троїцька церква у Чайківці (1710)
• Церква Воскресіння Христового у Ставках (1740)
• Покровська церква в Кочерові (1751)
• Михайлівська церква в Забілоччі (1752)
• Покровська церква в Кичкирях (1770)
• Церква Різдва Пресвятої Богородиці в Межирічці (1753)
• Свято-Миколаївська церква в Чудині (1770)
• Свято-Троїцька церква в Макалевичах (1782)

Кафедральною церквою уніатських митрополитів став Свято-Троїцький собор у Радомислі, збудований 1730 року на місці колишньої православної церкви, що згоріла.

У 1783 році митрополит І. Юноша-Смогоржевський заклав перші камені нового мурованого собору на міській площі. Було також започатковано чоловічий монастир та відкрито духовну семінарію. Існує припущення, що саме в ті часи було прокладено мережу підземних ходів під містом, які сполучали між собою уніатські установи та виходили за межі міста.

Церковне господарство

Церкві Святої Трійці належали чималі земельні володіння. За генеральною візитацією 1783 року радомишльські священнослужителі мали у церковному господарстві 50 гектарів землі.

Цікаво, що в документах одиницею виміру земельної площі названо для ріллі "день поля", а для сіножатей – "косар" ("день косаря"), які вказували на середню продуктивність праці тодішніх землеробів – біля 60 соток (59,75).

На утримання церкви місцеві землевласники сплачували медову данину – 84 "польські кварти меду" (близько 84 літрів). Крім того, прихожани зобов'язані були сплачувати священику "роківщину": хто мав ґрунт – по корцю (центнеру) жита, городники – по одному злотому. У церковній казні на 1783 рік нараховувалося 4162 злотих у вартості посуду і 296 злотих 23 грошей готівкою.

Спадщина уніатського періоду

Своєму історичному розвиткові у ХІХ столітті та в наступні періоди Радомишль значною мірою має завдячувати тому, що був митрополичою резиденцією. Завдяки цьому статусу в 1795 році Радомишль був визначений центром новоутвореного повіту спочатку Волинської, а за два роки – Київської губернії.

Колишня митрополича резиденція стала місцем розміщення повітових установ. За реєстром 1795 року в Радомишлі нараховувалося 3,6 тисячі жителів, що робило його одним з найбільших містечок краю.

Уніатський період посідає важливе місце в історії Радомишля і був часом економічного та культурного піднесення цього регіону.

Повідомлення на Всеукраїнській науково-історичній конференції «Радомишль в історії Української церкви. 1682-1840 роки».
8 червня 2012 р., м.Радомишль,
Історико-культурний комплекс «Замок Радомисль».

Читайте на тему: Свято-Миколаївський собор у Радомишлі: велична історія крізь віки

Відлуння минулого: Радомишль як центр уніатських традицій