Радомишль з глибини віків

Спокійний і провінційний Радомишль, з точки зору сучасних стандартів, безумовно, не прагне стати Третім Римом. Можливо, це пов'язано з тим, що місто перебувало в складі Російської імперії, яка не приховувала своїх амбітних намірів лише протягом двох століть. Цей відносно короткий період не дав змоги сформувати значну кількість імперських впливів, що, напевно, допомогло Радомишлю зберегти свої глибокі корені, які активізувалися під час українського національного відродження та продовжують бути важливими в нинішній складний час.

Незважаючи на це, мешканці Радомишля все ж намагаються провести певні паралелі з величним Вічним містом. Як і в Римі, тут можна побачити вісім пагорбів, що формуються завдяки яркам, вибалкам і річкам, хоча вони зазнали значних змін під впливом часу та природи.

Не менш важливим для жителів є число «три», яке в античності асоціювалося з трійкою китів, що за легендами підтримували планету. На давньому гербі Радомишля зображено трьох голубів, що символізують три річки, на яких збудоване місто: Тетерів, а також його притоки – Мику та Сухарку. Протягом століть центральним храмом Радиомишля була церква Святої Трійці, що відзначала свято на загальноміському рівні. Це святкування триває досі, адже на Трійцю радомишляни святкують День міста.

Ще однією важливою «трійкою» є історичні корені, які стали основою для відновлення і розвитку Радомишля. Запитуючи місцевих жителів про давні назви, ви неодмінно почуєте: Микгород, Рудня, Папірня.

Глибина історії

Сьогодні Микгород є передмістям Радомишля, але кілька століть тому це було невелике село поряд із містом, яке отримало свою назву від відомого літописного Мичеська - Микгорода. Літописи згадують про нього ще під 1150 рік у зв'язку з відступом Ізяслава Мстиславича перед Володимирком Галицьким. Мичани змушені були відкупитися від князя, сплативши великий викуп, адже жінки знімали навіть свої золоті прикраси. Наші предки жили в досить забезпечених умовах!

Проте літописи описують зовсім сформоване місто, початки якого сягають значно глибшої давнини.

Перші сліди появи людини тут датуються епохою пізнього палеоліту, приблизно 30-35 тисяч років тому. У 1956 році, під час земляних робіт, місцеві школярі натрапили на великі давні кістки. Завдяки своєчасній реакції вчителів, роботи були зупинені, і на місце знахідки були викликані науковці, які визначили кістки як залишки мамонтів. Після кількох років розкопок археологи виявили палеолітичну стоянку, яка отримала назву Радомишльської. Знайдені крем’яні та біологічні артефакти зберігаються в музеях Києва та Радомишля.

Окрім того, в околицях Радомишля збереглися давні "змійові вали", які колись виконували роль оборонних споруд, захищаючи Київ та інші стародавні поселення.

У виданому у 2009 році академічному тритомнику «Давня історія України» Мичеськ згадується як один з важливих форпостів Древньої Русі, оскільки через нього проходив ключовий торговельний та транспортний шлях до західних земель.

Сьогодні в Радомишлі реалізується унікальна ініціатива перетворення аварійних і загрозливих дерев у дерев'яні скульптури, замість традиційного їх зрізання. Перші зразки цього творчого підходу вже з'явилися поблизу міського краєзнавчого музею, додаючи нові художні акценти в урбаністичний ландшафт.

Ще одна історична подія, що стосується Мичеська-Микгорода, датується 1159 роком, коли, за легендою, Андрій Боголюбський нібито передав Києво-Печерському монастирю цю ділянку. Проте історики мають серйозні сумніви щодо автентичності цієї "дарчої грамоти", оскільки документ вперше згадується лише в XVI столітті, коли після спустошень ординців почався перерозподіл "нічийних" земель. Крім того, варто зазначити, що Андрій у той час не мав жодних прав на Київщину, отже, не міг розпоряджатися її територією. Дослідники також звертають увагу на те, що стиль документу не відповідає мовним нормам XII століття, і в ньому містяться назви населених пунктів і річок, характерні для більш пізнього часу.

Іншим цікавим моментом є те, що в історичних джерелах згадується, що навколишні землі вважалися спадщиною бабусі Андрія, Катерини. Це, з одного боку, натякає на можливі спадкові права князя на ці території, а з іншого – підкреслює високий статус Мического в ті давні часи. Можна лише здогадуватись, що князь навряд чи одружився б на представниці віддалених глухих місць.

Проте факт залишився фактом: Мичеськ став церковною власністю, і ця належність відіграла важливу роль у його подальшому успішному розвитку. Завдяки зусиллям Лаври, що знаходилась на протилежному березі Мики, було засновано замкове поселення, з якого з 1569 року почала поширюватися нова назва – Радомисль.

Історична реконструкція облаштування Радомисльського замку, виконана І.Драгуном та Л.Тимошенком.

Серед радомишлян широко поширена легенда, що назва міста походить від фрази «радісна думка», яка, за переказами, змусила місцевих жителів знайти нові, підвищені території для поселення. Існує також версія про колективну раду городян, що прийняла таке рішення. Проте цікаво, що подібні «радісні думки» охопили жителів багатьох поселень у різних регіонах, адже у XVI столітті аналогічні назви отримали нові містечка не лише в Україні, а також на Волині (під Луцьком), в Польщі, Чехії та навіть на Балканах. Тому більш ймовірним є їхнє походження від старослов’янського імені Радомисл або від терміна, що стосується радника чи сановника, який десь також називався радомислом.

Традиція церковної приналежності має глибоке коріння вже в ранній історії самого Мичеська і також може пролити світло на походження його назви. У старочеській мові, яка вважається найчистішою серед слов’янських, згадується ім'я Мичек, що відповідає нашому Миколі. Якраз на честь святого Миколая називався монастир, про який згадують історичні джерела, що лежить «біля Мичеська». Варто зазначити, що за традицією того часу мандрівні ченці зазвичай будували свої обителі в печерах, як природних, так і штучних. Тому цілком вірогідно, що давній монастир Мичеська міг знаходитися на території сучасного Радомишля, а знамениті підземелля міста могли бути залишками чернечих лабіринтів, які час від часу нагадують про себе неочікуваними проваллями чи просіданнями ґрунту. Місцеві мешканці пам’ятають таємничі отвори печер, які іноді відкривалися через зливи або зсуви на високих кручах Радомишля.

Багатства регіону вимірювалися не лише благородними металами, а й традиційним залізом.

Торф’яні заплави місцевих річок виконували роль не лише природного захисту від ворогів, а й сприяли економічному розвитку Мичеська, а згодом і Радомисля. Саме в цих заплавах здавна активно розвивався видобуток руди.

Згадки про рудні підприємства Радомишля настільки ж давні, як і про Микгород. Принаймні, вже на межі XIV-XV століть грамоти Київського князя Володимира Ольгердовича та його наступників підтверджують належність Мичеська та сусідньої Рудні родині князів Рожиновських. Опис маєтностей Києво-Печерської лаври 1593 року свідчить про наявність семи рудень навколо Радомишля, з кожної з яких щорічно видобувалося від 500 до 700 пудів заліза.

Виплавка заліза здійснювалася із болотної руди, якою була багата древлянська земля. Руду викопували, оскільки вона знаходилася на глибині всього два-три заступи від поверхні і вважалася кругляками бурого залізного каменю зі вмістом металу 30-50%. Викопані валуни очищали і доставляли на рудню, яка виконувала одночасно функції металоплавильного та ковальського виробництв. З отриманого заліза виготовляли різноманітний господарський інвентар та зброю. Як і не дивно, протягом Визвольних козацьких воєн середини XVII століття точилася боротьба за стратегічні поліські рудні!

Одним із відомих для радомишлян козацьких місць є урочище «Криниченька», де ростуть могучі вікові дуби. За переказами, під цими деревами перед боєм за Бердичів відпочивало військо Богдана Хмельницького, насолоджуючись водою з місцевого природного джерела, яке, до речі, має підвищений вміст заліза.

Промислове значення поліських рудень підкреслюється численними документами XVIII століття. А після розпаду Речі Посполитої у 1793 році та захоплення території Російською імперією, вітчизняна влада прагнула підкорити й Полісся заради його рудних ресурсів. Сенатор Петро Кікін, зять впливового царедворця Ардаліона Торсукова, отримавши частину колишніх володінь радомишльського митрополичого ключа, організував експедицію для дослідження місцевих рудень, сподіваючись їх відновити, але результати виявилися невтішними: запаси руди були незначними, а якість заліза залишала бажати кращого.

Будівля колишньої жіночої гімназії в повітовому Радомислі, де тепер міститься дитяча музична школа. Світлина 1970-х рр.

На фасадах цих міських споруд, включно з музичною школою, можна знайти чудово збережені старовинні ковані елементи, що виглядають як витончене мереживо.

Руднянський «пагорб» та пов’язані з ним металоплавильні промисли, залишені у спадок радомишльською історією, мовчки нагадують про себе через численні «рудні» назви навколишніх поселень. Також їх сліди видно у вигляді іржавих відблисків руди, що виблискують на сонці на крутих берегах річки Протятерів.

Однак рудництво не стало єдиною привабливістю для монахів, що приїжджали із Києво-Печерських пагорбів. У 1612 році архімандрит Лаври Єлисей Плетенецький заснував поблизу Радомисля на річці Мика млин, у якому організував папірню. Це виробництво мало на меті постачати папір для лаврської друкарні, яка займалася захистом православного інформаційного простору. З огляду на активну видавничу діяльність, яку організував архімандрит, радомисльські папірники постійно мали роботу, адже на виготовленому тут папері друкувалися служебні церковні книги, полемічні твори, шкільні підручники, словники та навіть поезія.

У культовому романі З. Тулуба «Людолови», де один із персонажів – настоятель лаври, детально описується робота папірні, яка спочатку управлялася іноземними майстрами. За технологією того часу папір виробляли з відходів тканин, очищаючи їх, вибілюючи та подрібнюючи на порох. Цю суміш потім перетворювали на злегка рідку масу, яку виливали у прямокутні форми з сітчастим дном для відведення води. Після висихання утворювалися аркуші готового паперу, які можна було використовувати для друку.

Створене Є.Плетенецьким паперове виробництво стало першим на території поблизу Києва і справжнім досягненням архімандрита у галузі просвітництва. Його наступник, Захарія Копистенський, у своїй промові зазначив: «Папірню в Радомислі побудував коштом немалим на подивлення у тім краю, та як річ небувалу виставив та поніс».

На філігранях (водяних знаках) радомишльського паперу, зразки якого дійшли до нашого часу, можна побачити родові герби Є. Плетенецького, З. Копистенського, а також зображення культової споруди. Можливо, це і була храмова споруда Радомишля, згадувана у податних реєстрах XV століття. Проте церква на цих землях існувала ще раніше, а найперша, очевидно, була зведена біля печер першомонахів. У 2011 році археологи Східно-Волинської експедиції ІА НАНУ виявили сліди підмурів давньоруської храмової будівлі XI-XII століть, яку згодом згадувано у літописах як церкву Святої Трійці. У XVIII столітті ця церква стала кафедральною для Уніатських Греко-Католицьких митрополитів.

Філіграні радомишльської папірні

Символічно, що саме в Радомишлі — колишньому столичному місті уніатської митрополії — у 2016 році відбулася наукова конференція, присвячена 300-річчю Житомирської унії. Вчені, богослови та краєзнавці, які зібралися у затишному музейному комплексі «Замок Радомисль», одностайно дійшли висновку, що завдяки проголошеній унії вдалося зберегти українські національні традиції, культуру та духовність на лівобережних землях, що були під контролем Речі Посполитої. Уніатська церква в цьому регіоні фактично стала міні-державою з Радомислем у ролі столиці.

Вибір унійних митрополитів на користь цього містечка, яке після Руїни перебувало в стані практичного запустіння, значно сприяв його розвитку та відновленню. Митрополія не лише зміцнила радомисльські володіння, а й налагодила ефективну господарську діяльність, відновлюючи та розвиваючи давні місцеві промисли. Вона також сприяла заснуванню нових поселень і відновленню храмів. Навіть джерела, що датуються цілком православним XIX століттям, підтверджують, що більшість церков у Радомишлі та навколо нього були збудовані або відреставровані уніатами.

Найдавніші споруди, які збереглися на радомишльських землях до сьогодні, належать саме до уніатського періоду. На жаль, говорити про їх первісний вигляд не представляється можливим, адже вони зазнали численних невдалих ремонтів, реконструкцій і перебудов. Наприклад, нещодавно в районному Будинку культури, який знову проходить капітальний ремонт, були виявлені сліди давньої цегельної кладки під шаром знятої штукатурки. Ці знахідки вказують не лише на древність споруди, яка у XVIII столітті служила митрополичими палатами, а згодом, у XIX та першій половині XX століття, — католицьким костелом, але й на її культурне та духовне значення.

Фрагменти кладки XVIII століття, виявлені на будівлі Будинку культури

Важко впізнати в сучасному житловому будинку на перетині Старокиївської та Великої Житомирської колишню уніатську духовну семінарію, яка згодом трансформувалася у дворянське училище. Нині освітній заклад розташований у стінах, що колись слугували консисторією — місцем, де проводились адміністративні засідання повітового періоду.

Радомишль, як митрополича резиденція, став важливим центром, де проходили церковні собори та синоди за участю численних високопосадовців. Тут відбувалися рукопокладання й висвячення єпископів і священиків. На землі Радомишля знайшли вічний спочинок митрополити Лев Шептицький — предок видатного провідника Української Греко-Католицької Церкви Андрея Шептицького — та Ясон Юноша-Смогоржевський. Ймовірно, їх поховали біля згадуваного Свято-Троїцького храму.

Не випадково в численних історичних джерелах акцентують на значному розвитку Радомишля в XVIII столітті, коли він став міським центром.

Меншина, що стала домінуючою

Запроваджені митрополією орендні системи в управлінні сприяли швидкій колонізації регіону, насамперед єврейським населенням. За даними перепису 1896 року, євреї становили 71 відсоток населення Радомишля. У повітовому місті функціонували як державні, так і приватні єврейські навчальні заклади, молитовні будинки та синагоги. Незважаючи на численні міграції та переслідування, євреї змогли зберегти свою ідентичність та національні традиції, мирно співіснуючи з місцевими жителями та представниками інших етнічних груп.

Цю тривалу традицію обірвав Голокост, вчинений нацистами. У радомишльському «Бабиному Яру», що знаходиться в урочищі Кузьмичі на південь від міста, у серпні 1941 року карателі стратили близько двох тисяч місцевих євреїв. Ще одним місцем трагічних розстрілів стало урочище Черча, де ці акції тривали протягом усієї окупації, жертвами яких стали й привезені сюди євреї з Ірпеня під Києвом.

Антиєврейські репресії в Радомишлі почалися ще під час революційних заворушень, що спалахнули після 1917 року. У 2016 році на радомишльському кіркуті (єврейському цвинтарі) відновили поховання святого цадика, праведника Авраама Єошуа Тверського, онука шанованого хасидського Ребе Нахмана, який загинув разом зі своїм сином у 1919 році.

Могили святого цадика Авраама Єошуа Тверського та його родини

У Радомишлі поховано молодшого сина рабі Шнеура Залмана з Ляд, засновника хасидського руху ХАБАД, на ім'я Моше. Його могила є частиною багатого історичного та культурного спадку міста.

Серед видатних представників єврейської громади Радомишля варто згадати про Зайдла Морогівського, одного з найвідоміших канторів початку XX століття, а також про епатажного художника Сашу Залюка, який здобув популярність у Монпарнасі. Архітектор Михайло Будиловський, поети Рива Балясна та Григорій Корін (Коренберг), а також літератори Абрам Веледницький і Дора Шульнер також залишили слід в культурному житті міста.

Серед нащадків родин, що емігрували з Радомишля, можна назвати відомого біофізика Леона Белла та знаменитого джазового маестро Герба Алперта. Наприкінці свого життя своє радомишльське походження зізнався знаменитий актор і режисер Ролан Биков.

З іншого боку, прізвище Радомисльський (Радомишльський) стало вельми поширеним у єврейській спільноті, відсилаючи до місцевих вихідців. Цікава анекдотична історія пов'язана з цим прізвищем: у грудні 1943 року після вигнання гітлерівців з Радомишля Радінформбюро сповістило про цю подію, що викликало гнів Сталіна. Він запитав, чому місто досі не перейменували, адже слово «Радомисль» нагадувало йому про Зінов'єва — небезпечного ворога, розстріляного ним.

Згодом, через це, в назві міста була замінена літера «С» на «Ш». Однак насправді у 1946 році Радомисль отримав нову назву «Радомишль» через переформатування топонімів в результаті післявоєнних змін, коли СРСР та Польща вирішували питання депортації українців і поляків.

### Велич і втрати повітового міста

Радомишль пережив свій справжній «золотий» вік під час повітового періоду, який почався в 1795 році, коли місто стало центром однойменного повіту спочатку Волинської, а згодом Київської губерній. Цей статус поставив Радомишль на один рівень з важливими містами, такими як Житомир, Черкаси, Рівне, Луцьк та Полтава, які стали не лише обласними, а й потужними культурними та економічними центрами.

Радомисльський повіт охоплював більшість земель Київського Полісся, простягаючись від Брусилова й Коростишева до Малина й Чорнобиля. Його межі сягали трьох губерній — Мінської на півночі, Волинської на заході і Чернігівської на сході. З площею 8429 квадратних верст (9593 кв. км), це був найбільший повіт у Київській губернії. Для порівняння, така площа відповідає розмірам розвиненої європейської країни, як-от Кіпр, або становить третину території сучасної Житомирської області.

Рішення про вибір Радомишля як повітового центру було зумовлене декількома факторами. З політичного боку — це скасування острівної влади уніатської митрополії. Колишня митрополича резиденція забезпечила вигідні умови для фінансового забезпечення нових адміністративних установ, які були розміщені в старовинних митрополичних будівлях.

Важливим був і географічний аспект. Радомисльський повіт мав незвичну форму, що нагадувала два чотирикутники, з'єднані між собою. Місто розташовувалося в південній частині «куту з’єднання», завдяки чому воно опинилося на рівній відстані від таких губернських міст, як Київ та Житомир.

У результаті місто отримало непогані стартові можливості, які вдало реалізовувало. Чисельність населення зросла з 1793 до 1913 року вісім разів, досягнувши 15 тисяч. Постійно вдосконалювалося господарство, і Радомишль вважався одним з найбільш перспективних міст у регіоні.

Проте значні втрати зазнало соціально-економічне розвиток міста через транспортні фактори. Зокрема, попередній розвиток був пов'язаний з вигідним розташуванням на важливих торгових шляхах, що забезпечувало Радомишлю роль посередника у регіональних комунікаціях.

Неповторний колорит повітового Радомисля прекрасно збережений у листівках початку XX століття, які були видані в місцевій друкарні Е. Заєздного. 

З погляду сьогодення

Сьогодні виробнича сфера Радомишля активно базується на історичних традиціях. Збудована у 1906 році на Микгороді пивоварня, що заснована братами чехами Францем та Ігнатом Альбрехтами, сьогодні успішно функціонує як пиво-безалкогольний комбінат «Радомишль». Цей комбінат є одним з лідерів у пивоварній галузі України, привертаючи увагу пивних гурманів з різних куточків країни та світу. У межах сучасного виробництва збереглися традиційні цехи та рецепти пивоваріння, які мають давні історичні корені — вперше згадки про броварництво в Радомишлі датуються XVIII століттям, коли місто перебувало під впливом митрополії.

Природні багатства древлянського краю, зокрема його величезні ліси, радують жителів Радомишля та численних любителів лісового відпочинку. Користуються популярністю грибні та ягідні місця, які притягують людей як з найближчих, так і з віддалених регіонів. Приваблюють і численні мальовничі водойми — річки, ставки та озера, де можна зайнятися рибалкою. Вражаючі краєвиди, що відкриваються з пагорбів, створюють неповторну атмосферу, яка також вабить туристів.

Останніми роками потік туристів до Радомишля значно зріс. Однією з причин цього стало відкриття історико-культурного комплексу «Замок Радомисль», який входить до переліку найбільш привабливих туристичних об'єктів України. Відвідувачі цього комплексу неодмінно бажають дізнатися більше і про інші памятки міста, що додають йому шарму та неповторного духу минулого.

Таким чином, поєднання виробничої спадщини, природних ресурсів та культурної спадщини робить Радомишль унікальним місцем, яке привертає увагу як місцевих мешканців, так і туристів, прагнучи доторкнутися до багатого минулого і насолодитися красою природи.